Повоєнна відбудова серійним житлом: що думають архітектори

Уряд висунув ідею швидкого відновлення житла після війни за допомогою типової, серійної забудови. План полягає в тому, щоб розробити кілька стандартних архітектурних моделей, які потім можна масштабно тиражувати — мінімальні зміни, максимум швидкості. Прем’єр Денис Шмигаль наголосив, що це значно пришвидшить відбудову й знизить собівартість, а Мінрегіон уже запустив процедуру комплексного планування територій.

Водночас автоматично у багатьох спливає асоціація із радянськими “панельками”, масовим житлом середини ХХ століття. Чи дійсно серійна забудова — це крок назад? Архітектори Анна Іскіердо (AIMM) та Антон Олійник (BURØ) поділилися своєю оцінкою: коли це працює і де криються ризики.

Плюси серійної забудови

Анна Іскіердо вважає, що якщо підходити раціонально, серійне житло може поєднати якісне планування, оптимальні матеріали та передбачуваний кошторис. Усі ключові моменти прораховуються заздалегідь, тож витрати на будівництво стають зрозумілими ще на етапі проєкта. А це знижує ризики перевитрат — на контрасті з автономними проєктами, де каркас, фасади чи інтер’єри можуть суттєво змінитися в ході робіт.

Крім того, економія на фахівцях інженерії та архітектурі (яких ІТ досить мало в країні) — ще один аргумент на користь уніфікації. Але потрібно починати вже зараз: підготовка типових проєктів вимагає значного часу й ресурсів.

Архітектори кажуть, що такий підхід успішно працює в країнах Північної Європи. Наприклад, у Данії та Швеції збирають панелі на заводах і швидко монтують на місці — і технологічно, і зовні вони значно еволюціонували порівняно з радянським досвідом.

Мінуси і обмеження

Однак Анна наголошує: в українському контексті не всі архітектори захочуть працювати з типовими макетами. Це зменшить поле для творчості й змагання — а більшість людей навряд захочуть жити в двох однакових будинках у різних містах.

«У СРСР «панельки» оптимізували десятиліттями до самого кінця — і кінцевий результат часто був некомфортним», — зауважує Іскіердо. Житло могло бути дешевим, але неякісним з точки зору комфорту.

Антон додає: немає універсального проєкта — те, що підходить Києву, не обов’язково пасує до Ужгорода чи Одеси, де клімат, інфраструктура і традиції відрізняються. Площа SZ, сонячне освітлення та конструкція будинку мають враховувати регіональні особливості.

Порівняння з європейським досвідом

Справу зрушили післявоєнні відбудови країн Східної Європи. У Східній Німеччині житло будували під контролем держави — і навіть у рамцях соцекономіки це працювало. В державному проєкті головним замовником, девелопером і користувачем жили одночасно ті ж структури — і це давало результат.

Рекомендації архітекторів

Анна Іскіердо переконана: держава має бути замовником та організатором конкурсів на архітектурні концепції — на національному або міжнародному рівні. Там, де буде зона ризику артилерійських обстрілів, пропонується застосовувати «монолітну оболонку» з бетонними конструкціями, зменшеними прорізами вікон та підвищеною безпекою.

Комбіновані рішення

Де артдиверсії не загрожують, експертка пропонує комбіновані «гібридні» технології: монолітний базис плюс збірні утеплені фасадні панелі з віконними отворами. На будівельному майданчику лиш монтаж стиків, герметизація та під’єднання — швидко й ефективно.

Хто має будувати?

Антон Олійник зазначає: ключове питання — хто саме братиметься за реалізацію. Для цього спочатку треба забезпечити фінансування: недорогі кредити, гранти, субсидії та проєкти підтримки місцевих громад. Частина відбудови має здійснюватись локально — близько до людей, а не в далекому відомчому кабінеті.

Типова забудова може стати потужним інструментом швидкої послевоєнної відбудови, якщо: 1) державна підтримка буде забезпечена, 2) системний підхід у проєктуванні, 3) враховано регіональний контекст, 4) задано гнучкий підхід — від моноліту до комбінату. Але без розуміння фінансової та технологічної бази цей сценарій ризикує стати повторенням старих помилок.